Про місцеву культурну спадщину в Україні
В білій книзі Управління місцевою культурною спадщиною в України, окрім аналізу ключових аспектів збереження МКС, також дослідженно питання концесії культурної спадщини (тобто передачі об’єктів державної власності у користування приватним підприємствам). На прикладі замків та палаців показано, як цей інструмент використовується в Україні, та який вплив має для громади як конкретного населеного пункту, так і для всієї України.
Ключові інвестиційні моделі для фінансування місцевої культурної спадщини (МКС) — державно-приватне партнерство (ДПП) та передача у приватну власність.
Для культурної спадщини державно-приватне партнерство реалізують через концесії (передача об’єктів державної власності у користування приватним підприємствам) пам’яток. У більшості випадків цей досвід в Україні є невдалим, що пов’язано з:
- необ’єктивним оцінюванням вартості відновлення пам’ятки і, як наслідок, браком коштів на проведення робіт;
- відсутність практики застосування санкцій до концесіонерів, які не виконують своїх зобов’язань і погіршують стан отриманих у користування пам’яток;
- непрозорі процедури конкурсного відбору концесіонерів;
- складність бюрократичних процедур щодо одержання дозволів і незацікавленість органів влади у співпраці з інвесторами;
- недосконалість законодавчого регулювання концесії (неврахування законом особливостей КС).
Прикладів неуспішної концесії/передачі у користування об’єктів КС в Україні є більше ніж достатньо:
- палац Потоцьких (м. Тартаків, Львівська обл., Україна): у 2010 році був переданий приватному підприємцю, який зобов’язувався через 10 років ввести його в експлуатацію як музейно-відпочинковий комплекс, у 2013 році було розірвано угоду з ініціативи концесіонера;
- замок князів Острозьких (с. Старе Село, Львівська обл., Україна): у 2010 році передано у користування приватному підприємцю з перспективою проведення фестивалів на території, однак жодні роботи так і не розпочалися, а будівля зазнала ще більших руйнувань;
- Свірзький замок (с. Свірж, Львівська обл., Україна): перебував з 1978 до 2005 років в користуванні Спілки архітекторів України, жодних робіт по відновленню не було виконано. У 2013 році було оголошено концесію замку, однак охочих так і не знайшлося. У 2018 році проект ревіталізації замку і перетворення його на міжнародний культурний центр отримав грант від Українського культурного фонду, об’єкт було вперше за 60 років відкрито для відвідувачів і проведено виставку;
- Палац графів Реїв (с. Приозерне, Івано-Франківська обл., Україна): у 2001 році палац передано у користування, а з 2005 року — у власність церкви з метою заснування у його стінах монастиря, однак цього ж року з палацу були вивезені всі цінності і з’явилося оголошення про продаж за 700 тис. євро. Керівництво церкви не підтвердило факт продажу, а з боку нащадка Потоцьких були ініціативи залучення європейських інвесторів і перетворення палацу на культурний центр, однак статус пам’ятки на сьогодні не підтверджений і вона зазнає подальших руйнувань.
Натомість, успішним прикладом є замок Сент-Міклош (смт Чинадійово, Закарпатська обл., Україна). Його у 2001 році передали користування місцевому художнику, який з допомогою меценатів відновив будівлю і створив у ньому культурно-мистецький центр. Там щорічно проходить міжнародний фестиваль середньовічної культури.
На сьогоднішній день ведуться численні дискусії між дослідниками, активістами і органами влади щодо перспектив концесії в Україні: одні стверджують, що це стане доцільним лише через 20–30 років з удосконаленням законодавства і суспільним усвідомленням важливості збереження власної культурної спадщини, інші бачать легкість перенесення успішного європейського досвіду в концесії на українську практику.
Окрім концесії зустрічаються й факти купівлі об’єктів культурної спадщини:
- палац Жевуських-Лянцкоронських (смт Старий Розділ, Львівська обл., Україна): у 2004 році придбаний приватною київською компанією за 467 тис. грн. Впродовж 2004–2010 рр. з палацу були вивезені численні експонати античного періоду, за словами науковців вартість усіх мистецьких об’єктів становила понад 5 млн євро. У 2010 році будівля була перепродана, імена теперішніх власників не повідомляються.
- палац Потоцьких (с. Тхорівка, Київська обл., Україна): будівля придбана власником одного з місцевих підприємств, після чого вхід на територію повністю закрили для сторонніх, тому оцінити теперішній стан пам’ятки неможливо. Місцева влада не має жодних важелів впливу, адже палац не перебував у реєстрі пам’яток;
- Ягільницький замок (с. Нагірянка, Тернопільська обл., Україна): у 2000 році придбаний російським підприємцем, до 2017 року жодних реставраційних робіт не проводилося, а оглянути будівлю можна було лише зовні. У 2017 році замок висталено на продаж за 960 тис. дол. США, було повідомлено про 4-х потенційних покупців, однак жодної інформації стосовно продажу не з’являлося.
Успішним прикладом передачі КС у приватну власність є «Замок-музей Радомисль» (м. Радомишль, Житомирська обл., Україна). Об’єкт був фабрикою з виробництва паперу XVII ст. і водночас фортецею. У 2007 році була придбана меценатами, відтоді почалися масштабні реставраційні роботи та перетворено пам’ятку на історикокультурний комплекс з Музеєм української домашньої ікони, концертною залою для камерної музики, виставковими залами, ландшафтним парком, трапезною для бенкетів та бутик-готелем. З 2012 року власники передали менеджерські функції спеціалізованій компанії з управління бізнесом і активами KIBERG GROUP. Також, щорічно проводяться фестивалі на території комплексу, а постійне зростання кількості відвідувачів зробили замок ключовим туристичним об’єктом і допомогли вивести Житомирську обл. на 4-те місце в Україні за відвідуванням внутрішніх туристів.
Успішність державно-приватного партнерства у фінансуванні МКС залежить від залучення громадськості до процесів відновлення об’єктів, створення постійної ініціативної групи для збалансування політичних, громадських і бізнесових інтересів, диверсифікація джерел і моделей фінансування.
